26.11.2006 — Скрипка хоч куди козак

— Ви сьогодні і сто років тому — це один і той самий Олег Скрипка? В якому часі він щасливіший?
— Я грався в козака, бо я сучасна людина. Люблю їздити не тільки на коні, а й на мотоциклі та автомобілі. Мою увагу привертають старі рукописи, проте не можу обійтися без Інтернету. Цікавлюсь історією, вивчаю її і ціную, але дивлюся в майбутнє.


«Було страшно: відчував, що можуть шашкою зарубати»

— Ознайомившись з кліпом «Катерина», я пошкодував, що справжній Скрипка не жив на початку ХХ століття — він би міг показати, як слід любити і боронити рідну землю. Може, тоді й доля її була б не такою гіркою. Чому саме цей час ви вибрали для свого перевтілення?
— Ми всі виросли на радянському кінематографі, який оспівує романтичну естетику початку ХХ століття. Там усі образи (і жіночі, і чоловічі) дуже сильні й соковиті. Та якщо чесно, двадцяті роки минулого століття — доволі «біла» сторінка в історії України. Ці часи для мене — гарна можливість реалізувати принципово мистецький підхід до історії. «Катерина» — один з перших наших кліпів, який має претензію на велике кіно.

— Образ, створений вами, нагадує українського козака, в якого за плечима сотні літ. Він має прототип?
— Ясна річ! У мого героя прототипів багато. Це і Тарас Бульба, і середньовічні козаки, і Махно, і Петлюра, і Бандера, і гетьман Мазепа, і Богдан Хмельницький, і Сагайдачний. Власне, я намагався створити архетип воїна, зрілого чоловіка, сім’янина, людини культурної і вихованої.

— Розкажіть, як вам доводилось джигітувати. На бігу влучали в ціль, виходили з шашкою на герць з дюжиною суперників?
— Насправді кліп створювався в дуже екстремальних умовах, і ми були обмежені в часі. Впродовж трьох місяців тільки те й робили, що вчилися їздити на конях. Вони були племінні і дуже гонорові. А шашку я до рук взяв уже під час зйомок. На нас лилася вода, і ми завзято билися. Збройна сутичка вийшла реальною. Мені було страшно, бо відчував, що супротивник може зарубати шашкою, якщо не буду захищатися.

— Як почуваєтеся в козацькому вбранні? Назвіть і охарактеризуйте його елементи, деталі та аксесуари.
— Ми звернулись до експерта з козацького вбрання ХХ століття Ярослава Тимченка. Він представив нам реальні історичні крої і запропонував костюми полку чорних шликів, яким командував Степан Скрипка. Що таке шлик? Це конусоподібний верх шапки з тканини, що звисав донизу. Були жовті, червоні, чорні шлики — за назвами полків. Свого часу полк Степана Скрипки бився з білою армією на Полтавщині і Сумщині.
З чорного сукна ми шили каптани і шаровари — широкі військові штани, в яких зручно їздити на конях (прошу не плутати з тоталітарними шовковими шароварами, що їх носили у радянський час). Взувся я у чоботи свого діда, які він мені подарував двадцять п’ять років тому. У них шкіряна підошва і дерев’яні цвяшки. До речі, саме в цих чоботах я приїжджав в Київ вступати до Політехнічного інституту. Тепер у них граю у виставі «Наталка Полтавка».
Як бачите, мій костюм має тривку етнічну основу. І він є символом національної самобутності. Така вдяганка спонукає виключно на героїчні вчинки.

— Після зйомок кліпу у вас не виникало бажання відростити вуса?
— Казали, що вони надають мені героїчного вигляду. Але ж на дискотеці з вусами фейс-контроль не пройдеш. А козаки вміли викохувати довгі-предовгі вуса!

— Для кожного виконавця пісня, як дитина, дорога. І все ж у вас, мабуть, є особлива…
— Ні, такої немає. Так сталось, що якісь пісні більш відомі, інші — менше… Але я вважаю, що це збіг обставин. Може, десь влучніше вийшла сітка акордів, але артист працює над кожною піснею, як над єдиною.

— Граєте на баяні, гітарі, інших інструментах… А як у вас справи зі скрипкою?
— У музичній школі я намагався грати на скрипці, але саме цей інструмент мені не піддався. Так що саме на скрипці грати не виходить. Можливо, дві скрипки разом — це вже занадто.
 
— Кожен співак постійно перебуває у пошуках свого нового образу. Чи не збираєтесь змінювати імідж і репертуар?
— Імідж і репертуар «ВВ» змінюються постійно. Це багатогранна робота, яка свідчить про гармонійний, натуральний і правильний розвиток гурту. Присутність етнічного моменту з’явилася теж дуже поступово. Ми живемо у певній культурі, пізнаємо її усе краще, читаємо, вивчаємо історію й занурюємося глибше — до самого коріння. Звичайно, дійде черга і до українського мелосу. А йдемо шляхом, який почався у рок-культурі, в молодіжній музиці.

«Правильно, коли ти живеш категоріями нації»

— Пане Олеже, ви виросли в Росії, жили в Таджикистані, а відстоюєте українську національну культуру, не створюєте російськомовних проектів. Чому?
— Я швидше назвав би себе представником української діаспори в Росії чи в Таджикистані. Зверніть увагу: українці все частіше повертаються з-за кордону. Вони етнічно ідентифікуються. Людям комфортніше у тому середовищі, де вони відчувають своє коріння. Приходить розуміння: правильно, коли ти живеш категоріями нації і думаєш не лише про себе.
У цьому, як на мене, й полягає самовідчуття цивілізованої людини.

— Ви сьогодні і сто років тому — це один і той самий Олег Скрипка? В якому часі він щасливіший?
— Я грався в козака, бо я сучасна людина. Люблю їздити не тільки на коні, а й на мотоциклі та автомобілі. Мою увагу привертають старі рукописи, проте не можу обійтися без Інтернету. Цікавлюсь історією, вивчаю її і ціную, але дивлюся в майбутнє.

— Зізнання Олега Скрипки «Для мене українці, які не відчувають себе українцями, — люди низького сорту» ніяк не вписується у рамки біблійної заповіді «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Вас це не хвилює?
— Потенційно всі люди дуже гарні. А наскільки кожен з нас внутрішньо розвивається — залежить від батьків, середовища, сили волі, роботи над собою. Є українці, які ще не прокинулися, не усвідомили, що відбувається з ними, з країною, в якій вони живуть. Людину-тріску кидають інформаційні потоки, користуються її енергією. Це жертва нашого часу, і мені її дуже шкода. На мою думку, це безглуздя — спілкуватися з тим, хто перебуває у полоні радянських стереотипів.
Натомість кожен з нас може стати активним плавцем, якщо розбиратиметься в тому, що відбувається. Людина живе комфортно, якщо вона оточена однодумцями і спілкується з тими, хто допомагає її розвитку.

— Співачка Наталя Могилевська заради вас купила вперше в своєму житті український словник. Як вам, людині, яка дуже бережливо ставиться до слова, чути жахливі тексти пісень?
— І для мене, і для сьогоднішнього світу це — велика проблема. Ми втрачаємо якість у всьому — в музиці, в харчуванні, у мові і т.п. Якщо ти культурна людина, тобі ніщо не перешкоджає досконало вивчити українську мову.
Коли ми виїхали з Радянського Союзу, я був шокований тим, як французи неякісно харчуються, одягаються. Вони навіть спілкуються неякісно — поверхнево. Тепер спостерігаю подібні тенденції у нас. Сподіваюсь, що це тимчасове явище.
Люди повинні зрозуміти, що треба піти у крамницю та купити якісні джинси, а не слід бігти на базар, де продаються дешевші штани. Це ж стосується і пісень. Ніде правди діти: чим частіше людина споживає ерзац-продукт, тим наполегливіше вона буде прагнути до якості. Вже тепер велика аудиторія випадає з інформаційного потоку — ми не дивимося телевізор, не слухаємо радіо, бо не маємо довіри до них. Але якщо ти бачиш якісний продукт, то автоматично зосереджуєш на ньому свою увагу. Я вважаю, що зараз якраз формується такий клас людей, які споживатимуть якісну продукцію. І на це повинні звернути увагу всі, хто працює з аудиторією.

— Складається враження, що деякі українські співаки немов зіткані з комплексів неповноцінності на тлі своїх колег з інших країн. Що ви думаєте з цього приводу?
— Ми живемо, як нам здається, в країні третього світу. Але ми не мавпи, а люди. І нам не слід нікого копіювати. Треба активно працювати з тим інформаційним і музичним потоком, в якому живемо. «ВВ» нещодавно зробили серйозний комплімент, сказавши, що навіть наші гітарні грифи вже сприймаються як українські. Не треба мавпувати. Ми — сучасні українці, які грають сучасний український хард-рок, і нас так фани і сприймають.

— Кажуть, що якщо є гроші, можна «розкрутити» кого завгодно, навіть безголосих дівчат та бездарних акторів. Це справді так?
— Безперечно, «розкрутити» здібних людей складніше. Так побудований шоу-бізнес — треба вкласти більше, щоб талант здобув визнання. Потім і вихлоп буде набагато гучнішим (його ще ми називаємо культурним резонансом). Це амбіції митця. Якщо в людини є дар, то вона писатиме гарну музику або розумні тексти. І нізащо не піде на поступки. Тому з нею так складно й дорого працювати.
Ми живемо для того, щоб світ зробити кращим. Я граю на концерті, і після нього згодом якась кількість людей приходить слухати музику у вишиванках. Розумію, що в тому є і моя заслуга.

— Ви купуєте піратську продукцію?
— Вона — атрибут сьогодення. Зрозуміло, що це зло. І ми розвиваємось у напрямку того, щоб воно зникло. Піратська продукція — це доступно, дешево, але неякісно. Хотілося б, щоб наші люди були багатшими та мали можливість купувати ліцензійну продукцію.
Мого «Карлсона» не існує на ліцензійному DVD. Тому дитині треба купувати цей мультик російською мовою. Ми бачимо по телевізору фільми з якісним українським перекладом, але їх у продажу немає. Тому ми змушені купувати піратську продукцію з поганим перекладом. Я її також купую. Вважаю, що це неправильно. І Україна обов’язково з часом розвинеться до рівня Європи.

«ВВ» — стадіонна команда

— Як ставитеся до пропозицій заспівати за певну плату на весіллі, на днях народження, просто у вузькому колі? Для вас має значення, де виступати?
— Найвища роль артиста — достукатися до слухача. Проте бувають випадки, коли це зробити неможливо (я дивлюся реально на речі). Від якихось вечірок, «фанер», весіль в еклектичному стилі ми відмовляємось. Але на приватних вечірках збирається нормальна публіка, і може бути дуже вдалий концерт. Можна виступати на рок-фестивалі, однак на ньому так не «вистрілиш», бо можуть бути якісь проблеми з режисурою або апаратурою. Ясна річ, ідеальна ситуація — це сольний концерт. «ВВ» — стадіонна команда, але ми дуже любимо виступати і в клубах. Концерт для нас — найкраще середовище для активного спілкування з глядачем.

— Відзначаючи своє двадцятиріччя, «ВВ» переживає перехідний період. З чим це пов’язано?
— З математикою, цифрами. Всі боялись апокаліпсису, кінця ХХ століття. Насправді ж нічого катастрофічного не трапилося. Так само нічого надзвичайного не відбудеться після двадцятиріччя нашого гурту. Просто буде поступовий розвиток, хоч магія цифр присутня. Ми граємось в ювілей, але в душі залишились тими самими рокерами. Однак до цього поставилися по-мистецьки.

— Як не кожна птаха долітає до середини Дніпра, так і не кожен артист ризикне «розкручувати» пісні, які не відносяться до шоу-бізнесу, а є частиною української традиційної культури. Що вас спонукає робити речі, які існують поза його межами?
— Митець тим і відрізняється від людей, які займаються масовим виробництвом, що він створює щось нове. А вже щастя і доля визначатимуть, чи приживеться воно.
Майстерність митця у тому й полягає, щоб запропонувати свій продукт так, щоб люди його побачили та зрозуміли, а потім культурно споживали. Так що у ньому має бути два таланти — спочатку виробити, а потім представити. Та баланс між цими талантами рідко трапляється. Хтось краще вигадує, а комусь щастить креативніше представляти.
Я і «ВВ» не те що видумуємо щось нове (може, хтось до нас це вже робив), але ми це по-новому робимо і вдало пропонуємо. Усвідомлюю, що гурт став відомим колективом, і в такому віці ми можемо дозволити собі експерименти.
У так звані революційні часи можна було революційні речі робити, і вони «вистрілювали». Потім настав такий час, що такі кліпи, як «Колискова» і «Катерина», неможливо було представити на телебаченні. Світ стає більш мистецьким. У глядача, я вважаю, сьогодні смаки більш вишукані. Люди наїлися стандартного культурного продукту, і вони вже шукають чогось оригінального. А молодь узагалі сидить з десяти років в Інтернеті і, я вважаю, має досить серйозний мистецький рівень. Нині такий потік інформації, що людина не дивиться вже на будь-який культурний продукт.
Але є і протиріччя. Для прикладу візьмемо публіку. Яке в неї сприйняття? Спрощене. Адже публіка реагує на банальні речі. А окрема людина? Вона більш вишукана як глядач. Вона гурман за рахунок того, що споживає багато культурного продукту.
Ми ніби звертаємось до широкої публіки, але серед неї є старе покоління, виховане на стандартах рок-музики чи радянського кіно. А ще є молодь, яка прагне освіти. Тобто ми звертаємось до публіки, яка має вишуканий смак. І, може, саме нам можна дозволяти собі такі експерименти.
 
— Що за кордоном стає для українського артиста джерелом натхнення?
— Я можу сказати про себе. Коли ми були в творчому колі у Франції, то бачили, як зароджується те, що через п’ять років «вистрілювало». Ми бачили, як певні люди професійно спілкуються, як вони ставляться до контрактів. Таким чином набували якісного досвіду роботи і творчості. Я вважаю, що феномен «ВВ» на цьому і базується, тому що ми повернулись європейцями. І коли я їду за кордон, то відвідую концерти не відомих гуртів, а тих, які можуть стати відомими завтра.

— Грати в «Наталці Полтавці» вам подобається більше, ніж бути Карлсоном? Що вас захоплює в театрі?
— Це діяльність різного роду. «Карлсона» я не грав — озвучував його у новій українській версії повнометражного норвезько-шведського мультиплікаційного фільму. Але театральна сцена має свою магію. Ти заряджаєшся на ній особливими емоціями. Ані перед мікрофоном, ані перед камерою того ніколи в житті не відчуєш. У кіно немає такої динаміки. Це дуже тонка і вишукана робота з глядачем.

— Пане Олеже, ви надто серйозний чоловік. Є щось у житті, до чого ви ставитеся несерйозно?
— До шоу-бізнесу та рок-музики! Не можна бути ідолом, треба в це гратися. Я дивлюся на ідолів свого дитинства — Меркюрі, Роберта Планта — в них дуже багато гумору, самоіронії.

— Кажуть, у Києві ви пересуваєтесь виключно на мотоциклі. Чи можете похвалитись власними рекордами щодо швидкості, тривалості перегонів тощо?
— Рекорд такий, що я у десять разів швидше пересуваюся, ніж автомобілі. Але коли дозволять літати на гелікоптері над містом, я обов’язково піднімуся у повітря. Безперечно, є елемент романтики в мотоциклі. Проте ним користуюся в першу чергу через те, що я людина дуже практична.

Усі фото до статті



СІТІ ЛАЙФ